В Лондоні 11:30.
Мій психічний стан досить невизначений. Знову випливає Анна, кожного разу, коли я невиспана, невиспана саме так, як я це відчуваю. Й не зрозуміло на скільки мені це потрібно, бо в цьому стані я стаю більш вразливою, мовчазною або нервовою, факт тільки той, що я швидше стомлююсь, швидше втрачаю енергію, яка підіймає усіма силами мене зранку. Роблю висновок - потрібно засинати не пізніше першої ночі. Раніше все було по іншому. Зараз я вивчаю свої біоритми, коливання та хвилі, що залежать від положення супутника Землі. Теорія тіла усім загально відома, але чи хтось ще зауважує себе з середини. Море в середині кожного.

В Лондоні 11:37.
Думаю про людей, що змушують мене мовчати. Одна третина просто так - бо в мене не має бажання з ними розмовляти. Друга третина - бо вони не хочуть зі мною розмовляти, або просять зачекати-перетерпіти їхнє "море в середині". Третя третина - бо мені потрібно глибоко замислитись над нашими з ними розмовами.
Згадую людей, які змушують забувати мене про час, бо я говорю. Бо мені потрібно виразити свої емоції. Бо вони хочуть мене слухати. Бо ми співіснуємо нематеріальними площинами.

В Лондоні 11:43.
Чи я люблю говорити? Чи я вмію розповідати? - Все залежить від співрозмоників, все залежить від відчуття тривалості монологів та діалогів.

В Лондоні 11:45.
Мушу визнати для себе - з'явилось декілька залежностей. Вода, кава, декілька сигарет. Або це все ж таки моє "море в середині". Час припливів.

рухаючись на південь ми помічаєм тепло в наших скронях бо сонце заповнює змістом навколишні посмішки навколишні розморені спекою тіла навколишні автостанції залізничні колії важелезні вітрила літаків й ми рухаємось бо коли ще? коли ще нам буде так добре рухатись одчуваючи вологу потребу у волозі як і внутрішню так і зовнішню атмосферою гратися й створювати собі посмішки одчуваючи як розноситься над головою та в голові повітря офісних кондиціонерів та всезагального дихання що відображенням грає в багатьох дзеркалах вітринах моєї урбанії мостів містків парків поцілунків невидимих доторків на зап'ястях "боке" навколо волосся очей так я не можу подолати погляду з твоїх облич моїх роздумів виходячи з чужих під'їздів бо потрібно йти насправді іншою дорогою на сонце чи на дощ бо в моєму місті дощів зараз шалено й затишно так само затишно як і в моєму місті асфальту де я спостерігаю кожного вечора фіолетові пасма хмар

Часом я навмисне зникаю з життів інших людей, моїх друзів або знайомих. Іноді вони розшукують мене та сумують за мною. Іноді вони абсолютно непомічають себе без мене, тобто мене в їхніх життях. Іноді я з часом повертаюсь... але не до всіх. Просто це не можливо.

****


( одне )

Вчора відвідали з ua_devojka та jaromantuka відкриття нового проекту "Бурса" в мистецькій галереї Лавра. Проглянули хороший перфоманс від Влада Троїцького, його театру "ДАХ", послухали Даху-Браху та Катю Чілі. Не хочу нічого описувати, адже хто там був й так зацінив атмосферу вечора, а кого не було... варто ходити на схожі арт-заходи, бо це добрі теплі заходи.

Коли почала грати Даха-Браха з мене поліз один негатив, купа дуже неприємних спогадів, було досить некомфортно, але по закінченню, я вже не пам"ятала нічого. Тобто мозок трохи прочистився. Тут я не піарю цей колектив, як своєрідну таблетку від головного болю. Це етно-хаус музика, всього-навсього.

Дякую за вечір :)

****
Граюсь тут одною програмкою, що може з вашого жж, зробити PDF-книгу для друку.

Ловіть LJ BooK Тільки в там-тешніх квадратиках не відмічайте пункт "comments", бо вони все-одно не читаймі.

****
То був вечір нових знайомст. Відчуття Москви. Вино.


1. Татьяна.

( плюс два )

Часом ловлю себе на думці, що мені до вподоби механіка. Ввечері підходиш до холодильника, відкриваєш його дверцята, дістаєш з другої полички знизу півтора літрову банку з кефіром, зачиняєш дверцята, вимикаєш світло у коридорі, йдеш на кухню, пальцями правої руки намацуєш вмикач світла, заходиш в прохолодний, від відчиненої кватирки, простір, ставиш банку на стіл, береш білу чашку, наливаєш туди кефір, сідаєш на старий табурет, береш в руки чашку й підносиш її до роту, робиш перший ковток… кефір з холодильника по логіці холодний, низька температура відчувається тонким епідермісом на губах, потім рецепторами на язику, а далі кисла рідина охолоджує гортань… наступає тиша. В цей момент варто посміхнутися та запам’ятати весь «маршрут» кефіру з холодильника до шлунка. Навіть така звична механіка може сподобатись. Для чого ускладнювати свої вподобання? Життя вже й так навпроти нас. Але чорненькі зіниці зазвичай вкриті уявною пеленою.

****

Доброго ранку й гарного дня! Особливо усім моїм чоловікам :)
Бувають такі моменти, коли тільки ви здатні до адекватного розуміння та співпереживання.

В мене тут з"явилась нова ідея, яка зможе перевірити багато чого, що в мене вже є.
Але даю собі ліміт - три місяці, до лютого.

Бажаю, щоб усі були почуті в їхніх відвертих бажаннях, були обійняті та обігріті.

А в мене для цього все є.

****

1. Соня.

( плюс дві )

Залишилось закінчити цей тиждень. Закрити його, як кожного місяця проходить підсумок в банківській системі.
Тсссссс... Не розбудіть його. Місто, що вечоріє й входить у ніч вогнями автівок.

****
Іскорка, дивись!!!

****

1.

( плюс чотири для порівняння )

Починаю входити в осінньо-зимовий стан (чорний чай, латте з карамеллю, теплі кольори, ліжко, ковдра, сигарети та м"ясо).

****
Згадала сьогодні одну знайому подружню пару. Звати Денис та Таня. Їхня історія досить проста - спочатку друзі, потім знайомі, потім друзі, а коли прийшлось спілкуватись на відстані, зрозуміли, що не можуть одне без одного, хоча на той момент в них були свої половини. В результаті вони обоє переїхали до Києва й зара збачу перед собою чудову дружню сім"ю.

Друзі.

Відстань.

Це я до того, що в моєму житті теж був друг, з яким почалися відношення. Але я злякалась. Що втаратила друга. Й через місяць припинила все. Чесно? - Через певний час шкодувала.
На прикладі Дениса та Тані, та ще декількох пар, бачу, що якщо є дійсно любов, то союз друзів виявляється вибуховим.

ВІдстань це досить рушійна сила. В свій час я не змогла її витерпіти. Зате просто вдячна такому досвіду. Але в інших може бути своя думка.

Мій кузен зі Львова зараз "зустрічається" з дівчиною з Києва. Апять двадцать пять. Йде по стопам старшої сестри...

****
Даня, той що кузен. І про кого багато хто чув, але не мав уявлення.


1.

Часом доводиться жити на стелі. Лежачи на брудних килимах.
Але ж це цікаво й по новому.

****

Хотілося б знятися в чорно-білому короткометражному фільмі.

Візьміть мене в актриси чи в модель чи в герої, як ви там то називаєте :)

Сьогодні маю синій настрій, не знаю як це пояснити. Але синій завжди, ще з дитинства, був моїм улюбленим кольором, а ще я обожнюю його поєднання з білим... Колись я гралася тестами Люшера, головне, що якщо проводити їх з певною періодикою, то бачиш реальні правдиві результати.
Тільки що знайшла програму по тесту, може комусь захочеться вбити свій час :)
(тиць сюди, програмка качається, має маленький об"єм)

Я вмру через 60 років.

Тепло. Але холодно.

Потрібна допомога.


1. Кілометрів 7 від мого пристанища в Осмолоді знаходиться Скит. Я дібралася туди на велосипеді. Зараз там відновлюється церква, де буде жити монах. Гарне місце, для того, щоб перебувати зі своїми думками на одинці.
Фотографувала звичайною цифровою мильничкою.

( плюс два + графо )

А ви й не чекали?

А та_сама скоро прийде й до вас :)))


1. Шляхами й буреломами...

( ще шість )

Як  добре.
Я майже видужала. Майже.

Після пар, я була вдома... а потім-потім... я їхала в таксі до людини, з якою мене об"єднувало тільки одне місто, тільки одна подруга. Я слухала рокенрол в колонках, очікуючи коли пробка вже нарешті припиниться, коли колеса зрушать з місця... коли... коли...

я просто сидітиму, потім сміятимусь, трохи сперечатимусь... коли...

коли на вулиці не має дощу, а в центрі, на Б.Хмельницькому, в тому самому під"їзді буде просто жахливо смердіти, бо прийшли ми сюди, щоб залізти на дах...

але цього разу даху не буде... я не знаю як до нього дістатися... цього разу не знаю, але знаю, хто зможе показати мені до нього доступ.

Ми пили вино, ми їли сир, ми їли шоколад... говорили про Москву... він привіз мені частинку свого міста, щоб я віддала йому те саме, але в своїх спогадах...

Знову Б.Хмельницького, але тільки вогні цієї вулиці, що так радо спостерігаються біля кінотеатру "Дружба".

Червоне сухе грузинське вино.

Фотографії, що залишили по собі лише слід, бо тільки нам трьом вони будуть зрозумілі та відкриті.

Так, признаюсь, я трохи скупалась в алкоголі, що зараз заспокоює та розслаблює, своєю присутністю в моїй крові.

Так, мені добре. Я грала роль, тої самої, а не тої_самОї_анни. Я обожнюю цю роль, хоча вона досить дурнувата. Але то я.

Я так полюбляю бути без гриму.

****
Підготуйте ще мені цинку в таблетках, тоді я точно буду не носити грим.

****
Танцювати, домовлятися, просто жити. Надихнувши дощ своїми ностальгічними почуттями. Обійматися зараз - тепло робити одне-одному.

Хто з вас скаже, що його обіймали з усією теплотою, що він віддавав усе своє тепло???

Шкода, що вас так мало.

****
Люблю свою кухню.

Почему все еще существуют люди, которые меня могут расстроить...?
Жаль.
Иногда очень не хочеться разрывать полностью общение, но когда я не могу доверять...

Да. Видимо так должно было быть. Видимо я тоже виновата. Ибо не будь я такой, так бы не поступили.

****

люблю це фото. сьогоднішній мій вечір був досить схожий на той. але замість чаю я пила віскі, хоч не люблю його, але моя ангіна...
foto by z_comma

Щось трапилось, й все добре. Мені майже добре. Можливо через певний час я буду усім жалітись, що мені погано, що мені холодно, що я взагалі люблю тіко літо, але забийте, то все тільки слова.
Я хочу вернутися до себе.
До Анни, яка виглядає повністю безтурботною, повністю щасливою та простою. Мені цього так не вистачало.
Цинізм, то не моє. Він майже взяв мене загорло, я й досі відчуваю той нервовий спазм, що він залишив по собі, але то пройде...

****
Анна дивиться крізь темряву своїми світлими очима.
Анна зазирає в брудні вікна, торкається того пилу, що був створений темними хмарами.
Анна тихо усім посміхається, всім дарує дотик райдуги зі свого серця.
Най буде так!
Той, що зараз відчуває сум, буде тихо плакати цієї осені, закутуватись в теплий одяг, пити міцні вина, щоб відчувати радість на своїх вустах.
Той, що гнітить усіх своїми печальними думками, буде одягати крижані туфлі й закутуватись в синтетичні шарфи.
Той, що кричить набільше усіх сонцю навслід, ловитиме у снах зірки, що виконуватимуть найпрозоріші бажання.
Для всіх, все відгукнеться паралельністю та тотожністю думок.
Най буде так!
Але новий день відтворіє кожного...

****
Жанна. Для тих, хто ще пам"ятає.

 by myself.

А КАТЯ ХОРОША МЕНІ МАНДАРИНОК ГЕРБІЦИДНИХ ПРИНЕСЛА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! ААААААААААААААААААААААААА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Коротше. я тут вдома дурію... голова болить, але мені весело за всіх інших хто мене зараз оточує....

Підспівую Портішхед, мугикаю під ніс "міу-міу-міу-міу..."

Весело...

****
Ще от фото з кривляннями :)

Вночі мені чутно як шляхи усіх потягів пролягають над моїм домом. Періодичний гул автомобілів на центральній вулиці додає ефемерні видіння, що потім обертаються у сни. Я чую, тобто відчуваю, як через балкон проходить свіже нічне повітря, бо весь пил зараз принишк, обіймаючи асфальтовані дороги. Уявляю як небо затягується хмарами, міріади зірок сховалися під ними як під тонкими пуховими ковдрами, готуючись до прохолоди.
Час, що втрачається з новими силами, з новими променями.
Сили є, й вони майже впорядковані, за це потрібно дякувати благодатним ночам… й тільки червоні очі під коричневими лінзами окулярів.

****
Я захворіла, розумію, що це моральне виснаження, але звідки в мене зараз купа сил? (це риторичне для мене запитання) Особливо, в мене вистачає сил для інших...

****
В мене починається сесія, тобто начитка лекцій, з наступного тиждя...
А я не зробила курсову...
Я знову відкладаю іспанську....

****
Коли постійно болить голова й мені це подобається? Це мазохизм?

****
Взагалі ДАВАЙТЕ ДІЯТИ - ЗРОБИМО СВІТ ГАРНІШИМ!!!!! а то я навчилася відчувати людський негатив... Сьогодні на роботі сиділа, а наша секретарка аж пашіла злостю, я запах наче відчувала того, така "угнетающая" атмосфера, що просто розриває мозок! А я спокійна, мені це подобається!

****
Я кривляка. Мені 20 років, я вся в собі останнім роком, але я кривляка!!!! Мені подобаються мої емоції!!!!



1.
( йдемо посміхатися далі - 19 :) )

Так от - ВСІМ! ВСІМ! ВСІМ! дивитися цей фільм - "Across the Universe"(2007) - бо кращого підняття настрою й взагалі духу, я ще не бачила....

Поетичності в її словах не було, не було безтілесних емоцій. Сонце рано вставало для неї, як тільки під ковдру проповзали рівчаки холоду. Анна довго терла повіки, вичікувала відштовхувала той холод, що впевнено торкався пальців її ніг, кожної прозорої волосини її тіла. Вона ховалася під контрастними струменями води у ванній, намагалася звикнути до пониження температури, що тепер панувало навколо, що пахло початком зими.
Літо. Промайнула безрадісна для неї пора.

Анна обмінялася з усіма атмосферою її осені, прочитала усі листи Реріха, вимкнула примітивні бітові хвилі її радіо, створила навколо чорно-білу кінематографію, в якій періодично виникали темно-червоні елементи – помада, шарф, сумка, ботільйони, стара валіза наповнена до країв раритетними світлинами… все перемішалося, Бог увімкнув міксер на своїй кухні. В планах Анни, до весни, переглянути усі фільми Марлен Дитріх, до весни, випити купу зігріваючих напоїв, до весни… на своїй кухні за горням теплого какао, дивитися як Він готує салат з її теперішніх думок, щоб потім було смачніше поступово поглинати витвори Його кулінарного мистецтва для неї, для нього, для усіх інших, таких самих як він і вона, бо у Його очах ми всі рівні.

Ірраціональність по вечорах. Нічні міста, що були сфотографовані новими лінзами. Анна й цієї осені одягала пісочний вельветовий жакет – прив’язаність до старих речей, мабуть, не буде викресленою й в далекому майбутньому… Дочекатись лише календарної зими й зустріти її перший місяць з теплом у серці.

Розпочато прийом заявок на спільну мандрівку в Осмолоду. Квиточки до Львова (для киян) потрібно брати такі: виїзд 26/09 поїздом номер 91 (прибуття до 7 год ранку), квитки назад з відправленням зі Львова після 21 год. Програма мандрівки:
субота:
7:15 виїзд зі Львова орендованим на 2 дні автобусом
11:30 прибуття в Осмолоду
12:00 пересадка на ГАЗ-66, переїзд до стартового місця підйому
13:00 – 20:00 сходження на вершину г. Сивулі
21:00 - поселення, святкова вечеря, вільний час

неділя
9:00 сніданок
10:00 екскурсія по Осмолоді + вільний час
16:00 виїзд на Львів
20:30 прибуття до Львова



( читати далі... )

Москва дійсно хороше місто. На розумію, чому баготоз вас її не любить. Це щось накшталт Києва, але в чотири рази більше та в три рази чистіше. Так, там не має нашого Подолу, нашого Печерська, зате є вулички-провулки не менш цікаві та закриті від посторонніх очей, зате є величезний державний університет, є city-centr, що своїми висотками нагадує про великі космополітичні міста світу, є купа культурно-мистецьких закладів та хороша соціальна реклама, є певна атмосфера, що для мого менталітету була трохи не зрозумілою... І ніяке воно не шумне, якщо говорити про величезний потік авто та людей, то це нормальне явище для центру бувшого СССР.

Дякую Алінці за теплий прийом, за кіноматографічне знайомство на дачі під Москвою, чай з самовару зі смачнющим печивом, міст над Москвою-рікою, просту електричку, прогулянки за ради ходьби, чудові заклади, джазовий концерт, нічну Набережну...(І розлите какао з шаленимим криками.. ;)))))))

****


1. В дорозі...
( ще 52 фото )

Сьогодні їду в Москву.

Так що, всіх хто хотів зустрітися, попрошу перенести своє бажання на післяпонеділок.
В мене в середині все просто перевертається. Синдром очікування. Стадія терпіння. Підвіщення температури.

Буду фотографувати. Впевнена, що буду писати. Хочеться робити усе одночасно...

Шалено танцювати, довго плакати по ночах, істерично сміятися з будь-якої дрібниці, пити вино дивлячись у вогонь або вранішнє небо, писати, писати, писати, фотографувати незнайомців, їздити в пустих метро, сидіти під холодною водою в ваннній, спати голяка на підлозі після ранокового пробудження, пити багато холодної води перед сном, боятися темних під"їздів, любити старі кваритири...

(Хочеться тут писати ні про що. Мій журнал вже давно став не тематичним.)

Другий день хочу плакати, особливо мене переповнюють сльози в горлі ближче до півночі, коли день практично промайнув.
Але самотньо я себе не почуваю. Тато завжди говорив, що людина ніколи не самотня. Ось я й придумала собі певний образ (не вважайте це шизофренією, можливо це тільки її легка форма), типу чогось вищого, що є в думках (прихильники агні-йоги мене зрозуміють)... от так й веду певний монолог-діалог в собі.

"Плюс" читаю книжечку Юстейна Гьордера "Світ Софії" - теж надихає...

****
Порадьте мені почитати цікаві журнали, цікавих людей з України, Німеччини, Росії, Іспанії та Великобританії, тематично - фотографії, дизайн та графоманія.


Заздалегідь дякую! Моя посмішка :)

Так от - я хочу спати!!!!! Встала сьогодні в половині дев"ятої... на роботу на дев"яту.... ну ні чо, я працюю в п"яти хвилинах...

****
А ще в нашу компанію приходить гарненький хлопчик, в крайньому разі мені його типаж подобається :) ех... у нього на безіменному обручка...
Мені чогось так хочеться зробити йому подарунок, але такий цінний подарунок. Не знаю. Ми по суті й не знайомі, хоча подарунок можливо б й об"єднав...

Я взагалі дуже люблю робити подарунки людям, яким я симпатизую. Якби в мене було б більше грошей, то мабуть часто, вбивала час пошуками чогось цікаво й потрібного комусь.

****
А ще, я люблю наш центр. Бо я проводила багато часу на ньому з різними людьми. Це періодично приємно згадувати, хоча центр для мене постійна цілодобова згадка.... але все гут.

Дайте мені поспати.  Я якось неадекватно думаю. Якось не правильно. Істеричний сміх.

Кінотеатр. Чорно-білий фільм. Сидячи в першому ряді, ми курили вишневий тютюн, не приховуючи диму, не зганяючи його з екрану. Ми відчували себе героями, тими самими акторами, про яких зараз знімають фільм. Мені стало цікаво, які саме моменти з мого життя, будуть забраковані режисером – моє улюблене дитинство в іншому місті, моє дурнувате юнацтво в тому самому місті, моя легка зрілість в нічних прогулянках та пиятиці, моя молода дорослість в гальмуванні свого часу на непотрібні думки, чи все інше – щастя, сум, радість й безмежну кількість втоплених надій?..



****

1.

2. fotos by kraplyna 

Не спати по ночах.
Одягати в обід лінзи.
А ввечері збиратись в дорогу.

****
Я їх просто знебарвила.


1.

( +4 )

На дворі пахло закінченням літа, а можливо й осіннім «бабиним літом». Вона пройшла метр від мене, дивлячись собі під ноги, наче її переповнювало безліч думок. Я бачив її кожного ранку, в різних сонних станах, з різними очима, хоча зазвичай, як тільки Анна виходила з під’їзду, то одразу одягала великі коричневі окуляри від сонця й було видно, що вранішнє світло дуже сліпило її, з-під окуляр завжди текли сльози. Декілька раз я стежив за нею – я знав в якому будинку вона працює, я знав її ім’я, бо був сусідом на поверх вище й часом чув її розмови по телефону, коли вона вимовляла своє ім’я.
Цього ранку вона одягнула пісочний піджак на літній яскравий сарафан, на плечі висіла біла торбочка, а на шиї був пов’язаний темно-коричневий шовковий шарф.

А я доречі лівша...

Тому вітаю тих, кого можна привітати з міжнародним святом ліволапих :)

Тихо.
Темно.
Я не висипаюсь.
Очі мають бути закритими.
Тепер я всюди пасивна...
Певна фаза, коли очі концентруються на колах. Прагну води, але вона мене повністю не знадовільняє.

****
Минув рік як я працюю в себе на фірмі.
На фото - Жанна - моя співробітниця...


1.2.

Тоскно мені.
Прочитала вчора книгу Марії Матіос "Майже ніколи не навпаки" - хороша книжка, але дуже сумна, реалістична.

****
Ніяк не поговорю з інвестором про відпуск... погано...

Тиждень тому, щоб розрядити робочу атмосфери, з співробітницею вибігли на вулицю, я зробила чотири кадри на швидкоруч:


Аня.

Зараз я точно можу відповісти сама-собі, що мені потрібно -
а.) бути в гостях;
б.) ночувати не вдома.
Зараз я в Кам"янці.

А ще сьогодні подумала, що щастя мені могла б подарувати та людина, котра кожного вечора в ванній мила б мені плечі. В мене так болить спина по закінчені дня...

відчувала б мурашки та волосини дибом по шкірі якби я мала тіло я б не літала я б повільно йшла ступаючи босими ступнями по холодній мармуровій підлозі торкаючись пальцями рук вологих стін тримаючись за них в темному коридорі боячись інших тіней відганяючи від себе чужі душі цілуючи портрети без очей з заплаканими обличчями тремтячи своєю голою фігурою в променях місяця що тонким серпком на небі вривається в усі дзеркала кімнати й кохається зі своїми двійниками потім непомітно зайшла б до кімнати з людьми провела б лінії-канати наступаючи на них відважувалась на спокійні кроки всім час спати мені вже давно сняться сни але я тут непомітна для людського ока та вуха непомітна прозора без тілесна як та мара що снує на цвинтарях я лише знаю що не можу зараз спинятися бо створюю свій сон де мені потрібно знайти та віднайти відтворити тепло де потрібно знайти затишок та тепло як в шерстяному коконі занурившись в нього з головою

1.

Моя дорогенька Катя Хорооша Хомякова а ля irbeasss  .


1. Катя Сумна

( ще дві каті )

Виставляю публіці на розсуд фотографії.

Це відсканована плівка, переведена якимось чином в ч/б.

Коментарі ДУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУЖе потрібні!!!!


1.

Вчора настрій мені підіймали чудові люди (фотоманьяки). Ось перша порція самолюбування. Фотографії osmir .
Настрій зараз саме такий...


1.

( ще три )

9.08.-10.08. - Кам"янець-Подільський
16.08. - 17.08. - Львів
23.04.-25.08. - Москва

квитки вже придбані.

****
єдине фото з передостанньої плівки, що мені подобається.


by the_radio83 

Продзвенів будильник. В кімнаті почала грати мелодійна, але досить активна музика. Анна лежала головою на моїй руці, повернена спиною, а моя вільна рука обіймала її за живіт. Відчув, що пальці її ніг, так само як і ступні, почали рухатися в такт тихеньким барабанам з колонок. Вона повільно посунулась до краю ліжка, що дало їй можливість обережно звільнитися від моїх обіймів, якби я спав, я б не відчув, що поряд її вже не має. Чотирма злетами на носках вона подолала межі спальні та коридору.
Мелодія в кімнаті уповільнювала свої ритми, наче прагнула знову ввести мене в сон. З кухні донісся потік води з крану, що бив по керамічному склу чайника. Анна наспівувала відому La Vie En Rose з учорашнього фільму. Я зіжмакав під голову її подушку й вдихав ще теплий її запах. Вона, тим часом, запарювала для нас каву, - запахкотіло корицею, яку вона додавала кожного ранку.
Анна повернулася до кімнати, побачивши, що я не сплю – Доброго ранку! – сказала вона посміхнувшись своїм тонким голосом, відчинила дверці шафи, взявши звідти білий блузон та чорну спідницю, прудко вийшла з кімнати й захлопнула двері ванної кімнати.
Я відчув здивування. Зазвичай я прокидаюся раніше, а вона досипає до тієї миті, коли все потрібно робити дуже швидко, бо до виходу хвилин двадцять. Зазвичай я запарюю каву, а вона вбігаючи до кухні, чмокаючи мене в губи, засипає чайну ложку кориці й біжить в ванну. Зазвичай вона підмальовує вії, збирає волосся в хвіст, а сьогодні Анна вийшла з легким макіяжем, що помітно змінював її, й трохи розтріпаним розпущеним волоссям. Тепер вона ледь посміхалася, наспівуючи все ті ж мотиви.
Виникло почуття підозри. Зі спини я дивився на вже одягнену Анну, бачив як вона сіла за стіл, почув як її пальці полистали жіночий журнал, що вже котрий місяць лежав, забутий якоюсь з її подруг. Мені хотілося продовження, зрозуміти, що не так. Але вона тільки зайшла до перед покою, одягнула туфлі на тонких високих підборах, крикнула мені «Перший пішов!» і я почув як закриваються за нею вхідні двері.
Я підвівся й присів на край ліжка. Затримав дихання й насупивши лоба почав свій ранок в кухні з теплої кави.
День на роботі почався жваво, але досить нервово. Пройшов він не швидко, а мабуть в довгих роздумах про вранішню поведінку Анни, що заважали працювати й не давали креативності зазирнути до голови. За день я отримав пару есемесок від неї, звичайного підбадьорюючого характеру, що полегшували мені хвилини роботи за документацією.
На вечір в мене була призначена зустріч з друзями в Старому барі, але настрою для підтримання пліток в мене не виявилося, тому пробувши годину з компанією, я поїхав звичною дорогою додому.
Половина десятої. Зайшовши в квартиру, я опинився в повній темряві. Навпомацки пройшов до кухні, де й увімкнув світло. На столі стояло відро з квітами, волошками, якщо я не помиляюся, й лежав, заляпаний водою, аркуш паперу:

«сьогодні тобі доведеться побути на самоті вибач але так має бути я вирішила що ти маєш остаточно зрозуміти свої відчуття свої почуття щодо нашого спільного життя бо буденність мене вбиває мене вбиває місто в якому я зараз знаходжусь мене вбиває твоя постійна зайнятість та обдуманість але з нею знаю доведеться миритися й знаходити компроміси тут я не претендую на перше місце завтра буде наш рік завтра буде твоє свято й маєш ти чорт забирай зрозуміти підбити кінцівку цього всього бо в мене не вистачає терпіння я хочу відпочинку я хочу енергійного сміху нашого сміху
завтра ти прокинешся як завжди з моїх запахом в тебе буде три години часу
завтра я прокинуся в іншому місті на завтра обіцяють зливу тому я одягнула гумові чоботи я буду дихати повітрям просякнутим вологою я буду вільно ходити по мокрій бруківці я буду малювати й писати в подарованому тобою блокноті в тільки-но відкритих кав’ярнях в пустих кав’ярнях бо жителі цього міста на вихідних встають в час сієсти мій день пройде в чеканні в пошуках нових перпендикулярів на географічних картах міста дощу відбудеться багато нових знайомств з старими загубленими в часі архітектурами вип’ється вдосталь живильної рідини в закладах з цікавими автентичними дизайнами а після я замовлю таксі що завезе мене до аеропорту».

На столі стояло відро з квітами, лежав аркуш заляпаного водою паперу та блакитний конверт з підписом. Взявши останній до рук, побачив в ньому три авіа квитка: один – «kyiv - lviv», на двох інших видрукуваний зворотній шлях. Рішення прийшло само-собою...

один два три чотири п’ять шість сім вісім дев’ять десять одинадцять дванадцять тринадцять чотирнадцять п’ятнадцять шістнадцять сімнадцять вісімнадцять дев’ятнадцять двадцять цифри символи звуки слова коли все змішується до купи й ти не помічаєш змін навколо зовнішнього гомону бо ти в собі в своїй фортеці з плоті крові м’яса бездухого тіла все вирішується на рівні серця того органу що кожного дня проносить літри спаскудженої тобою ж та супермаркетами крові все вирішується в легенях які ти щоденно прокурюєш дихаючим цим негативно настроєним повітрям всі відчуття не виходять за межі вони починають накопичуватися вони починають гнити розкладатися згущуватися та замерзати холодним каменем комом в грудях виразками з’являтися на твоєму обличчі шкірі тіла бо ти стаєш майже трупом скоріш маріонеткою виконуючи все не суттєве для тебе для когось для інших бо ти стаєш марою на яку звертають увагу тільки переляком зі страхом в очах та мовчанням на вустах ти ходиш поміж тінями духами обіцянок віри надії любові якоїсь там Софії й ти не бачиш свого спасіння бо воно на даний момент не актуальне ти його не потребуєш а до порятунку залишилося тільки протягнути руку витягнути свої пальці доторкнутись до другої Анни що завжди перебуває у впевненості закінчення цього дня що не бачить снів тільки спокійно спить на гілках платанів як та лялечка гусениці в своєму коконі сплетеному усіма твоїми мріями та виправданими сподіваннями варто поцілувати сплячу Анну сплячу дитину-дівчинку-жінку варто витерти свою брудну тінь її довгим золотим волоссям вона не образиться не скаже ні чого лишнього прийме на себе всі твої нічні кошмари твою паморозь на тілі вона вдихне тим поцілунком себе в твоє гріховне тіло й виллється гарячими сльозами на твоїх очах варто відкритися їй тихо обійняти після слів сказаних її голосом брама відкрита тепер перед тобою дорога я тобі покажу все навкруги вірю ти відкриєш свої благословенні очі й ти подивишся сам на себе в дзеркало дійсно двері відчинені залишилося тільки вийти з дому

можливо я помру в тобі як тільки ти почнеш своє клітинне життя ділення я просто боюсь за тебе більше за себе бо в мені купа страхів в мені купа спогадів й обливаючись в цю секунду сльозами я п’ю трав’яний чай кожного разу до моїх ніг може впасти кружка кожного разу я візуалізую що маленькі гострі шматки кераміки впиваються в мою шкіру це не нормально я сама передбачаю свій страх й намагаюсь відмежуватись від можливого майбутнього що зараз в моїх думках вибач якщо я зроблю цю помилку насправді я слабка ти це чудово знаєш бо ти це відчуєш своїм ще незачатим нутром

Я зайшов до кімнати вона вже спала. На підлозі. Біля її ніг лежав вологий рушник, що свідчив про її купання, справа над головою - тонка книжка. Сама Анна була одягнена в мою піжаму й накрита тонким літнім простирадлом. Я присів в проході дверей, думав чи підняти її на ліжко, чи залишити, не ворушити її спокійного сну, що видавався досить міцним. Анна виглядала просто ніжно, хотілося положити її голову собі на коліна, легко вовтузити її м’яке волосся в своїх пальцях, відчуваючи свіжість кожної волосинки, а потім, ледь торкаючись, проводити по шкірі обличчя, визначати для себе кордони її лобу, надбрівних дуг, впадин очей, рівного носа, дібратися її тонких губ, що були відкритими й, мабуть, теплими од видихів. Не витримавши відчуття без Анни, я піднявся й підійшов до неї, теж ліг на підлогу й торкнувся пальців її ніг. Вона різко одкрила очі. А потім знову закрила. А через пару хвилин тихо пошепки мало зрозуміло попросила віднести її до ліжка.
Такі вечори в мене повторювались вже місяць. Робота в майстерні. Засиджування допізна з друзями, на відкриттях їхніх та моїх виставок. Мої спонтанні зміни настрою по відношенню до своїх робіт. Так, цей місяць мені доводилось бачити Анну тільки сплячою красунею.
Коли я підняв її з підлоги, вона міцно охопила мою шию, й коли я вже клав її на ліжко, довелося впасти поряд неї. Вона продовжувала спати. Так солодко, Але так сумно, що я обійняв її з відчуттям батьківської провини, я був винним, що вона на протязі місяця засинає сама на підлозі, ховаючи свої вічно змерзлі ноги в тонке простирадло, чекаючи на мене. Відчуття обіймів породило відчуття всесвіту. В ній так багато ховалося таємниць, про які вона мало що говорила, але так багато писала в своїх нотатниках, чужих комп’ютерах, вирваних листах нотних зошитів. Її погляд був яскравим, хоча сама вона завжди розповідала про сум та самотність, про сумних людей навколо, про маски радості під обличчями незадоволення від нерозділеного кохання, від ненависті до обставин часу, від суспільних термінів та глобальних змін в людському вулику.

мені снилось ти сидиш навпроти боїшся до мене підійти я все-одно відчувала твою любов вона ховалася в твоїх поглядах бо вони охоплювали повністю мене навіть без душі що витає часом наді мною й тільки ти її бачиш тільки тобі відкривається я боюся відкривати її іншим для інших є тіло для чого іншим більше я перебираю пальцями свіжі ягоди чорниці а моя душа залишає темні відбитки на стінах на стелі коли тебе не має поряд бо тоді поряд не має нічого нічого що варте уваги але потрібно після себе залишити слід хоча б від ягоди я не можу писати я не можу змусити душу взяти до рук тонке перо як навчив мене дідусь в голові пустка а сьогодні тої діри не було ти обіймав мене своїм поглядом вісні

митець має страждати бо так він виліковується так він доносить до інших страждаючих що вони чогось варті він творить радість він творить сум на щастя іншомув він творить історії що лишаються емоцією в чужих серцях він виходить за свої межі за свою стіну
але буває страждання що заважає митцеві це відчуття коли в тебе все є і не має потреби страждати й починається страждання що не має того самого страждання бо не має чого творити й страждання лише заводить тебе в глуху стіну бо приходить розуміння що на справді його не має так само як не має натхнення не має бажання творити для когось бо той хтось вже поряд й ти страждаєш що поряд є цей хтось й будеш страждати якщо тебе покинуть але тоді прийде те саме страждання з твоєї голови полізе несамовита купа страждань що стануть для когось ліками так як і для тебе

 

Сьогодні на роботі спокійно. Переглядаю нові фотографії... їх треба відсканувати, то певне не скоро....

А ось зі старого -

Мені дійсно погано. Добре, що є думки. Добре, що є люди, в яких ті самі думки.

З"явилась нова шикарна-дурнувата-реальна-нереальна-АААААААААААААААААА!!!!! ідея. Тепер потрібно нею жити!!!

Боже, допоможи мені.

Це буде реально круто.
 
Алінко, я тебе обожнюю!!! Як би не ти, в мене не з"явилася б ця нова мрія - будемо вигрівати її у двох. УРААААААААААА!!!

В котрий раз собі доводжу - що я дуже швидко переймаюсь чимось неможливим... Але - "Все в тоїх руках." (с) ;)

Малюю, щоб  забутись... те саме, певно, стосується фотографії...

терпкі тонкі непевності
слова в трубці дисонують з твоїм голосом
можливо ти даси мені право
на помилку
мабуть мені доведеться
прийняти твої слова
замовкнути
говорити з іншими
до цього легше встигнути
цьому легше пробачити безбарвності

знедолені берези
кілометри електродротів
не притулятися
синій браслет з жовтими та білими візерунками
чорна сумка з натуральної матерії
спітнілі долоні
брудні поручні
на одну сходинку нижче
спалена шкіра
несильний голод
бажання нікотину
розуміння залежності
західне пастельне небо
яскраве золото в очах
перламутр у волоссі
образа
неправда
чоловіча постать в протилежному вікні в соячному ореолі
сірий настрій
змішані слова
сонцемісяць
там за горизонтом
пост-рок
втікаючі рейси
перераховані шпали та стовпи
фастівсткий напрямок
пам"ять
запах газети
несвіже волосся
чужий вогник сигарети
станція не має зупинки
червона цегла
село Вчорашнє
несказані слова
"замість хліба на Оратівщині - млинці"
перехрестя залізничних шляхів
клавішні мотиви
вінілова музика
світло на дисплеях
русяві вії
поламані нігті
Вінниця
чорно-білий друк
незапалені ліхтарі
"погляд"
навушники
"33 сторінка"
сльози вже неподалік
вечірній зелений колір
очі без лінз
купа людей
важелезний наплічник
соло
"дивись!"
"...no matter how i deep..."
bjork
більше не в змозі
заберіть мене звідси
забудь останній монолог
світло увімкнено
усміхнені очі
тепер спати

ну що хто бачить світло вже липень й ні хто не бачить усіх моїх настроїв бо не повинні вони не винні що слухають в той самий момент голосно тріп-хоп бріт-поп ембіент психоделічний треш з металевих звуків й лише танцюють не танцюючи а стрибаючи під рокенрол танці вмерли класика це як вишуканий смак як фуагра лише для тих що цінують фотографії своїх бабусь та дідусів що пишаються історією знаючи її довершуючи свої знання про неї наче консервуючи на потім щоб потім ще більше згадуючи ділитися кормити нею своїх онуків

ну що ти в епіцентрі усіх подій в центрі міста в центрі своєї столиці де у вихідний день усі бігають лікуючись шопінгом від своїх колишніх та теперішніх стають гарнішими дотепнішими екстравагантнішими й ще більш брудними бо вони майже не думають їхні ноги ступають в рефлексіях тобто все здійснюється примітивно на умовних рефлексах коли рожевий колір одягають з світло-зеленим коли золотисто-пісочний поєднують з кольором морської хвилі тримаючи в руках важелезні од спідниць шортів штанів сукенок костюмів краваток шарфів капелюхів біжутерії золота срібла платини фуагри червоного перцю дорогого швейцарського шоколаду чилійського божоле та французького шардоне й інших дрібниць пакети

а крізь натовп простягнута рука й світлина в чорно-білих тонах створена з таким болем й ненавистю до себе та інших що руки трусяться вгадуючи шматки свого майбутнього якщо будеш без дієвим безголовим без серця безпорадним з новим годинником на руці працюючи середньостатистичним менеджером в рекламній компанії або на телебаченні або в технологічній компанії або в оперному театрі продаючи квитки до безнадійних вистав

тут думка буде незакінченою бо в кожного вона своя й в мене вона йде з надр з початку створення нових клітин моєї шкіри й з останнього кола кровообігу тих що загинули відмерли разом з клітинами моєї нирки


by me

навколо цегляні будинки а я стою на балконі вбираю залишки сонячного дня моя невидима мантія заживає залатуються шви на її поверхні розпливаються утворюючи нове чисте й досить вразливе сонце заходить будівлі вигріваються й утворюють приємну для ока теплу гамму кольорів місто ще живе місто вібрує з його земних надр місто починає новий вечірній відлік часу навколишні вікна в обійми приймають загазований простір але таке воно сьогодення за мною спостерігає певна кількість пар очей з вікон з неба починає крапати трохи тихо прогриміло між сіро-бузковими хмарами з неба йде дощ а я й далі на балконі жмурю очі від небесної вологи що починає підхоплювати у вирі об’ємності крапель й в кімнаті тихо дуже повільно грає свою дощову пастельну мелодію цифрове піаніно пахне мандаринами та літньою зливою моє волосся стає ще більш розтріпаним кінематографічне й довге розчісування не дало толку бо в очах не має екранів моніторів лише дзеркало в його первозданному вигляді я відстукую тепер ритми на дерев’яних перилах сподіваюсь я встигаю супроводити дощ та клавішні дотики в уяві малюю на собі довге бавовняне плаття на тонких шлейках в уяві додаю собі босі ноги на прохолодному піску тихоокеанського узбережжя де на шкірі одчуваю теплий бриз що принесла з собою чайка чаклунка надводного простору котрий не має тепер меж бо мені не вистачає свободи мені бракувало цього всесвіту у своєму серці бо тут я стою на висоті трьох поверхів а там я могла б здійматися на твоїх Боже штучних крилах бути тою чаклункою тою чайкою чи ще якоюсь пташкою що кружляє зараз між тонким гіллям міських парків

текст належить blacksnaky 

Анна бывала разной, иногда ей казалось, что кровь течет по ее горлу, по фарфоровому бледному горлу, словно голубые реки, ручейки, пробивающиеся сквозь кожу ключицы кололи взгляды проходящих мимо мужчин, но Анна улыбалась лишь кошкам, которые гуляют сами по себе, хотя ей было совсем не по себе, потому что она потерялась, и искала в сказках, искала в страницах, искала между строк, а нашла во мне, да только где я?
Когда-то она была небом, и небо было разным, в нем появлялись облака, похожие на диких животных, на закатных фламинго, на огнегривых львов, на дышащих сокровищами драконов, Анна держала их в своем куполе, полном звезд и шелка цвета индиго,
словно на волшебной арене, чтобы все видели, выстраивала представленья, но однажды она подумала, что все это зря, потому что получилось так – Анне оказались важными только одни глаза, которые смотрели в другую сторону.
Тогда в небе стали появляться бури, сизая изнанка горизонта топорщилась над морем, изгибалась, словно рот плачущего ребенка, Анна срывалась в слезы, которые попадали в шторм, мешались со стихией, и никто уже не мог различить в волнах, рыбы пили ее слезы и думали, что это дождь, люди пили ее слезы и думали, что это по вкусу похоже на кровь, но с такой водой умрешь от жажды. Анна ждала, что это будет жажда по ней.
И позвонки бы ее грохотали громом и с медным звуком высекали бы ее ногти молнии из нагрудных украшений, на самом деле служивших доспехами, но случился ветер, который придумал сделать из Анны флейту, услышал музыку, которую вплел в волосы, так что каждое движенье ее теперь было песней, и всех завораживало звучанье Анны, кроме одного, который слушал в наушниках Бьорк.
Как это случается, в тот же самый момент на Анну обрушился удар, из тех, что считаются очумевшими от боли девочками подобием чуда - даром, позволяющий не видеть и не слышать ничего вокруг, она потеряла слух и решила, что будет ходить в темноте, пусть скажут пальцы в чувствительных прикосновеньях, ведь Анна все еще оставалась немного небом, хоть даже и свалившимся на землю, сколько она из себя изжила – воздушных змеев и вырвавшиеся из рук воздушные шарики, нервные крики ночных птиц, плетеные корзинки с кострами, греющими воздухоплавателей, отчаянных, внезапно решивших, что обрели крылья на какой-то нелепый миг, сколько радуг умерло просто оттого, что Анна постановила не видеть больше, в спячку впала Большая медведица, прижимая к мохнатому боку перепуганную медведицу Малую, что было Анне до этого, она шла на ощупь и в каждом теплом камне думала найти его профиль, она твердила – если я узнаю его такая, то почему бы ему не вспомнить меня.
Анна думала еще замолчать – навсегда, словно пустыня, которая хранит тайны, их не выдаст ни шепот барханов, ни шорох сухого ветра, но на дне каждого дня она чувствовала, как сквозь сыпучий, палящий песок, глушащий слова и жгущий горло желанием пробивается слово, слово, которое она бы говорила всем, но сказала только одному, с тех пор все изменилось, с тех пор он стал отворачиваться в другую сторону и слушать другую музыку, но Анна до сих пор не может заставить себя залить рот горячей смолой, так, чтобы вечность поразилась тишине, в ней явившейся, не может зашить суровыми нитками рот так, чтобы тишина поразилась звенящей и натянутой тугой пустоте, не может прикрыть губы ладонью, потому что это – словно закрыть глаза уже умершему в миру, но живому для мира в тебе, она только повторяет – я не буду никогда говорить это больше, я не буду никогда говорить это больше, я не буду никогда говорить это больше, я не буду никогда говорить это больше.
И я ей верю.